Українська поезія

Місяць живцем, місяць - завмерши. Одним сняться степи, іншим - каштани. Країну під градами хтось полюбив уперше, хтось - востаннє. Все, що я хочу, і все, що я потім матиму, зійдеться в сон спокійний у мене вдома. Хтось не побачить сина, а хтось - і матері, комусь і далі самому. Памʼять фіксує все, як наполегливий вчений. 3 нами - усі, хто здобував цю волю. Марно боротись з країною, в якої свобода у венах, де кожен — воїн. Наші місця щасливих людей - місця на рідній землі. Наша музика грає і «все буде добре». Наші люди вільні - вільні як кораблі. Гордо пливуть і чужих посилають за обрій. /Антоніна Корнута/

♥️

Вона йому каже: видихни, ти вже вдома. Скидай свої берці, наплічник. Іди у ванну. Бо втома смертельна - не смерть, а всього лиш втома, На яку в мене є один лік - мого тіла нірвана. Він і не опирається. Бореться з кранами - Не розрізняє, гаряча пішла чи холодна. Наче на тілі вже всі загоїлися рани, Жодна із них не горить, не болить уже жодна. Тільки всередині серця свистить порожнеча. Отвір такий навиліт завбільшки з долоню. І зашторені вікна — за ними скрадається вечір. Стелиться постіль. Страва на кухні холоне. Вона йому каже: видихни. Ти зі мною. І він помічає, яка вона стала тендітна. І поволі стискається простір, пробитий війною, І вже не вилетить з нього душа перелітна. Вранці так тихо, навіть не чутно сирени. Він одягається поспіхом посеред хати. А вона до запʼястя привʼязує нитку смирення І починає свою щоденну роботу - чекати. /Марʼяна Савка/

Якби їхня спільна історія так і не почалася, кожен зостався б сам на сам зі своєю війною. Серпень - пекельна, тілами напхана лазня. Вона стискає знайому долоню - й оживає знову. Усе, що сталося і не сталося з ними, задавнене, прикладене каменем, незабуте, проступає візерунком на шкірі, снивом, збовтаним із реальністю, перешкоджає бути тут і тепер собою, дихати на повні груди. Листя починає жовтіти. Він жартує невміло: так і не встигнемо напитися цієї отрути - пахощів літніх ринків, сонячного свавілля, дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих, світла, що білою цівкою пробивається крізь біль, відчуття, ніби це - єдина мить, яку ти матимеш, аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми. Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі. Крики придушені стануть круками, розкришаться угорі. Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ, я слухатиму - тому, прошу тебе, говори. /Юлія Мусаковська/

🤍

ти від мене на відстані рук, та тебе я не бачу опівночі чую голос і це саме той звук, який я не хочу забути я з тобою до болю, до відчаю ти зі мною, зі мною... зі мною ми на чомусь з тобою помішані, нас накрило щось так з головою ми з тобою до пристані пристрасні, а вночі в океані неволі, очі наші невиспані й приспані бачать зранку лише прибої... Автор: @so_little_silence

Її невагомість складається з тисяч вагомих причин, Її свобода розвіюється кіптявою з купи спалених шин. Правда її побудована на брехні, Воля її застелена  прапором у крові. Її молитви чують янголи і чорти, Але вони не можуть їй нічим допомогти. /Євгеній Аверьянов/ @trainer_eugene_

є час обіймати — і час уникати обіймів є час щоб єднатись — і час залишатися вільним є час на розмову — і час німувати у тиші є час для любові — і є для байдужості ніша усьому свій час і усьому доречна хвилина і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине і ніжність що нас підриває колись та й погасне по-іншому тут не буває — живе те що вчасне а що не на часі — те так і загине невчасним бо виключно вчасно із нами трапляється щастя тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні уміймо відважно дозволити іншому втечу є час щоб кохати — й кохання що часу не знає є час обіймати — і я от тебе обіймаю /Іздрик/

вона дівчина з нульових вона синьоока шатенка в неї янгольський сміх вона закатує сценки в неї мокре волосся закручені малі кучері вона мене помітила чи мені здалося тепер мене ця думка мучить під поглядом тану як лід як віск чи парафін і муркочу як кіт я знаю, я такий не один вона мені раз підмигнула чи це був випадковий кліп мене тоді наче огорнуло і я надовго залип коли вона приходить до нас в авдиторію на поверх униз піднімається серце на гору і видає мене величезний сюрприз поміть мене, моя душа моя іскра, вогонь моїх скроней бо минуле моє як іржа я хочу, щоб ти була моя. /Омелян Рибосхильний/ @ryboskhylny

🖇️

Пробач мені за те, що не мовчала, А потім вдруге — що не берегла. Ми разом йшли. Єства мого шукала Крізь сьоме небо пущена стріла. І щось збулось — пронизливе і віще, Як голос бурі в верховіттях слив. Пробач мені: я надто вічна. Ти ще По-вічному не був і не любив. /Маріанна Кіяновська/

Ми красиві, бо недосконалі, І коли болять ще свіжі шрами, Коли душу зігріваєм сонцем, І коли не спиться нам ночами І коли втрачаєм віру в себе, І коли так хочеться кричати Коли не вдається нам створити Те життя, що зветься ідеальність Коли кава зранку не солодка, Має присмак болю і печалі Коли серце наше спокою не має, А в очах лиш туга за коханим Коли пишемо листа в далекі далі, Коли Батьківщину захищаєм, Коли мріємо про перемогу, Коли молимось за мир і спокій Коли тяжко часто нам буває, Коли руки маєм слабкість опускати І коли не перестаєм знати: Ми красиві, бо недосконалі. Автор: @veronika_sh777