Тілесна близькість - був лиш інструмент за ним ховала порожнечу І відчуваючи кінець, Тим дуже відчувала свою потребу втечі. За гойдалкою відчуттів Нова потреба у адреналіні І мікс гормонів з травмами років Мене об тебе зачепили. І щоби відчувать життя, Свою потребу у тривозі З тобою відтворити я змогла Бо справжню близькість дати ні ти, ні я не в змозі.

А врешті, він не відповів на моє повідомлення Залишив його останнім, прочитаним Колись, я б чекала роз’яснення А зараз мовчання трактую, як відповідь  Тож все, що лишається далі Не озиратись назад Я заслуговую ясність і вибраність Зникни з мого життя, або чесно скажи мені «так»

Стискаю пальцями сатинову спідницю  У ревності, самотності - полон.  Коли я зможу відря́пати всі спогади із серця  І з памʼяті кісток забрати образ твій, як сон.  Нейрони вже будують патернів нові сполуки.  Нові надії, почуття.  Та тіло пам’ятає, до нудоти  Твоїх цілунків жар, без каяття.  Я кожним м’язом відчуваю,  Розкати грому в тілі, мов ти тут.  Хоч цих думок я уникаю,  Втім все одно ніяк не можу все забуть

Вибач, моєї любові не вистачить більше на двох Хоч як не складай математику Не тому, що там у знаменнику нуль, А тому, що ділить це не варто. У чому тоді сенс стосунків і нас Якщо не примножити кратно Те, що кожен любив і кожен плекав Створивши з балансу кохання

Для мене мають значення  Ті деталі, що здавались дрібницями  Ніби щось неважливе, промі́жне Було справжнішим за все велике і видиме.   Мені не важливі довгі розмови І сказані обіцянки і напрацьовані плани Я згадую тільки дрібні і такі не помітні моменти Які з часом стають сигналами.   І яка гра нашої психіки,  Що замість того, щоб помічати вчасно Я згадую погляд твій ніжний крадькома кинутий Так пізно, коли вже нічого не ясно.  Я згадую чомусь, тільки зараз моменти,  Коли ти мені шнурував ковзани. І коли обіймав, не пускав від себе Поки ми розглядали зірки.  Я памʼятаю тепле і свіже повітря,  Коли ти катав мене навесні.  Здавалось, ми стали героями фільму  Яких зупинила поліція і ми проти всіх.    Я згадую всі деталі по крихтах Чому ж їх помітила тільки зараз Коли так далеко вже пройдено  І назад шляху вже немає.

З тобою мої вірші не пишуться З тобою в мене немає натхнення З тобою я так загрузла у деструктивних сценаріях, Що на створення чогось нового - немає енергії. З тобою я сама не своя, Не знаю яка я є справжня. Та що з тобою - зіткана з духовної бідності, Чи та, що без тебе. Без опор, але й без нагаю.

Любов, поміж вибухів  Життя на бетонних плитах  Це як прорізані паростки  асфальтованих квітів. Любов, поміж відключень світла,  До себе, до світу, до тебе.  Така, мов немовля, блаженна Наповнена відчайдушним спокоєм на межі світу. Любити тебе - нема сили, Не любити тебе - не можу. Втративши на асфальті крила,  Пір’ям розсипала сніг, вкриваючи цвіт від морозів.

У багряно пекельному небі З жилками рожевих стрічóк Летіла ластівка, перебираючи крильми В пурпурі і зелені пухнастих гілóк. Я хочу як ластівка, також, Йти за своєї природою. Як хочеться - щиро сміятись. Як ні - то не змивати сльози. Я не хочу себе змінити, Хочу себе віднайти З’єднати уламки відкинуті Різних граней моєї душі. Я хочу відчути вітер, І пурпурове небо очима з’їдати Ніколи не робити нічого, бо “треба” Через “можу” і “хочу” життя проживати.

Давай підходь до мене ближче Я буду ламати тебе поволі, повільно. І завтра - ти не впізнаєш себе У своїх, ще вчорашніх відбитках. Я заберу в тебе всі дзеркала. Закрию з собою у чорній кімнаті без вікон. І змушу повірити в мої слова Що ти не такий-не така як хотів би. Тікай-не тікай, ти як миша у пастці Серце твоє, хоч забите - стучить. Я відчуваю в повітрі смак страху І владу. Можу, що хочу, з тобою зробить Я мов кіт, що буде лиш гратись Поки ти під жахом пищиш А коли скінчиш опиратись Віднесу тебе на смітник.

Пурпурове зливається з сірим У білих кайомках небес  І море все більше муштрує свої горизонти  І пісок поглинає останнє проміння, очікує ніч.   І вітер розчісує граблями хвилі  Вогкість і тяжкість забравши з думок.  Молитви старі вже не працюють  А нових ще не знаю, і не знаю чи навчить мене хтось.   А поки у крилах білих і чорних лебедів Знаходжу тишу і простір для власних слів. Заплющую очі, у тривозі й непевності. Віддавши у руки стихії себе і свій дім.

Час - створює цінність Минучість - створює неповторність  Вільнотекучість, плавність, прогресія  Ланцюг помилок, ланцюг усвідомлень. Набір слів - примара Примарні потворні, повторні маски Удавані радості,  Удаване щастя. Без зовнішніх штукатурних фасадів Обвалені стіни древньої лаври До них не дійдуть руки майстрів  Фрески впадуть не відновлені блазнями. Імітаційна цінність - втрачає справжню  Справжня - це унікальність,  природна нативність. Немає місця таким як ми Та й що?  Я розкидаю ліктями натовп Сокирою розіб’ю кордон, аби суть лишилась між нами. Цінність і цілісність  Це розчарування, ілюзії. Ми блукаємо між Все.Світами,  Забувши у власному світі бути присутніми.

Іду по долоні, немов по дорозі Мурахи по тілу, легкий холодок Опускаю свій доторк по вені до ліктя Твоє тіло це храм, а я в ньому хто? Що в твоїх скрижалях? Який там устав? Чи служать монахи, чи жриці не сплять?  Доходжу по контуру твоїх плечей Дослідник в цім храмі я твоїх страстей.  На жаль, обірвалась у дотиках хіть Нема кому в храмі цьому служить  Порожній устав, скрижалей нема. Цей храм - він без Бога і без чорта. І зовні - бароко, на вікнах - вітраж  Але нема сенсу у цих вензелях.  Порожнії суті - не мають пророків  Нема послідовників, є тільки скорбота.